Авторка: Юлія Білик
Після вибуху в Оленівці 29 липня і до 23 листопада 2022 року пані Віра з одного з окупованих містечок на Луганщині не мала жодних даних про долю єдиного сина — захисника Азовсталі. За цей час вона зробила все можливе, щоб знайти сина, та буквально жила в лікарні, де в критично складному стані перебував чоловік. Через три місяці після найважчих часів у її житті Віра наважилася розповісти свою історію та закликати всіх матерів і дружин вірити, що б не було.
У проєкті «Всупереч» від ГО «Фундація “Зростай”» ми розповідаємо історії жінок, які не зламалися під тиском горя війни, всупереч всьому вистояли, продовжують жити та допомагати іншим. в цій історії імена героїв змінені для уникнення будь-якої шкоди. Ім’я героїні та інших учасників історії можуть бути змінені з міркувань безпеки.
Щастя тривалістю добу
Наприкінці лютого 2022 року на Віру та її сім’ю чекала радісна подія — синове одруження. Віра з чоловіком взяли короткі відпустки на роботі (Віра працювала директоркою закладу дошкільної освіти) та вирушили зі свого містечка на Луганщині у Маріуполь до дітей. Реєстрація та обід у ресторані — от і все святкування, з гостей — тільки батьки нареченого. «До дня одруження сина я була в Маріуполі лише в дитинстві. Місто справило на мене дуже позитивне враження: у повітрі пахло морем, уся необхідна для життя інфраструктура — поруч», — розповідає жінка.
Наступного після весілля дня, 23 лютого, Віра з чоловіком їхали додому. На свій подив, нарахували дорогою 23 військові блок-пости. «Я бачила хлопців на блок-постах, зовсім хлопчиків, 18-20 років, втомлені обличчя. На якомусь із блок-постів вивантажували провіант: мішки з крупами та інше. Розумом я розуміла, до чого це все, але організмом відмовлялася приймати», — каже Віра.
Додому дісталися пізно ввечері і лягли спати вмиротворені, як ніколи. «Син одружився, хоч поки що власного житла не мають, але з часом обов’язково придбають. Ми з чоловіком тільки завершили ремонт у будинку, напередодні сусіди нам допомогли занести нові меблі — так диван і залишився стояти не розпакований. Так би мовити, собі забезпечили комфортні умови на старість. Тепер — тільки дітям допомогти. Ось із такими думками ми лягали спати», — ділиться Віра.
Наступного дня, 24 лютого, Віра могла не поспішати на роботу — продовжувалася відпустка. Але о 5 ранку задзвонив телефон: вихователька з садочку повідомила, що почалася війна: що робити?
Віра пригадує, як потім їхали з чоловіком у садочок, в якому того ранку вона була востаннє, як писала наказ про те, що заклад тимчасово зупиняє роботу, як відвідала особисто кожну працівницю вдома для ознайомлення з наказом та підтримки.
В усій цій робочій метушні жінка не могла позбавитися думки про те, що найважче зараз у Маріуполі, там, де її діти, вже роз’єднані одне від одного. «Одну добу тривало їхнє сімейне щастя», — зітхає Віра.
Чи не тьохкає ваше серце, зрадники?
Максим служив у розвідці. Хлопець знав, що окремі службовці під приводом евакуації сімей поїхали з Маріуполя та не повернулися. Але це був не його варіант. «Мамо, я не можу вивезти дружину. Так, я розумів, що я роблю і під чим ставлю свій підпис». З одного боку, Віра пишалася сином, з іншого, хотіла б бачити його таким, мужнім, але не в такий час.
Через три дні після вторгнення телефонний зв’язок із обома дітьми обірвався. Згодом подзвонила невістка Оля. Дівчині довелося під обстрілами дістатися місця, де можна було вловити сигнал. На той час її дні минали у бомбосховищі неподалік сумно відомого Маріупольського драмтеатру.
Довідково:
Повна назва театру — Донецький драматичний театр в Маріуполі. Будівля театру використовувалася як бомбосховище під час блокади міста. Там переховувалися, за різними даними, від 500 осіб до 1200 мирних жителів. 16 березня 2022 року армія рф здійснила авіаудар по театру. Внаслідок атаки загинули сотні мирних жителів.
Ще через декілька днів Віра чула голос сина. Зв’язок був дуже поганий і постійно переривався, долітали короткі фрази: «Я живий. Про Олю нічого не знаю». А слів матері про те, що з Олею все добре — вона телефонувала, Максим вже не почув.
Віра пригадує, що перші дні великої війни зливалися в один день, життя було безкінечним відстежуванням новин. Після того, як вони з чоловіком дізналися про те, що росіяни розбомбили квартал у сусідньому місті, відшукали з-поміж своїх містян однодумців, почали збирати і возити гуманітарну допомогу. На початку березня зайшли росіяни у їхнє місто. Люди зібрали мітинг проти окупації, і попри застереження керівників на роботі, Віра була там.
Одного дня до Віри прийшли дві сусідки — мати й донька, наполягали на тому, щоб директорка відчиняла садок, дала можливість їм працювати: байдуже, що влада змінилася. Жінка відповіла, що заклад не працюватиме, поки місто в окупації. Проте садок запрацював, з новою директоркою: з 17 працівників лише троє, враховуючи Віру, відмовилися працювати на росіян.
У Віри котяться сльози, коли вона розповідає, як після реформи децентралізації у 2015 році, очолила садок, як облаштовували кімнати, закуповували кожен стілець та іграшку. «Зробити садочок таким, яким він був до війни, нам багато коштувало. Було багато сварок, дискусій. Але ми вільно говорили і сперечалися з відділом освіти, доводили свою позицію, знаходили консенсус. Зараз мені хочеться спитати тих працівників (що залишилися): коли ви переступаєте поріг, серце ваше не тьохкає? А коли ви трощили куточок із українською символікою, душа вам не боліла?».
Незадовго після розмови з сусідкою, у квітні, до Віри прийшла російська прокуратура. Наступного дня жінка з чоловіком залишили дім і поїхали у Рівне. Там на батьків вже чекала Оля.
Піврічне пекло невідомості
З кінця березня Віра отримувала від сина тільки короткі смс-повідомлення. Сказав, що у нього вже немає автомобіля, про який довго мріяв, самотужки придбав і обладнав так, як хотів. От і добре, що (Бог) взяв автомобілем, — думала мати. У наступних повідомленнях Максим писав: «Відступаємо», «Перебазовуємось», «Доведеться знову переміщатися, якщо буде куди…». Аж поки коло не звузилося і 5000 людей опинилися у підземних лабіринтах Азовсталі.
Вперше за довгий час син зателефонував 15 травня, сказав, що їх готують до виведення. За два дні — наступний дзвінок — підтвердження: українські військові виходять з Азовсталі. Третій дзвінок — через два тижні, з Оленівки. Надалі зв'язку не було. Життя Віри розділилося на «до» і «після» в ніч на 29 липня, коли стало відомо про вибух в Оленівській колонії, де росіяни утримували полонених.
Довідково:
У ніч з 28 на 29 липня 2022 року російські окупаційні війська в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради здійснили військовий злочин проти українських військовополонених — колонію обстріляли та підірвали. Внаслідок терористичного акту загинули щонайменше 50 українських військовополонених та 73 були поранені.
Десятки листів, дзвінків і звернень до органів влади та силових структур не допомагали дізнатися про те, що трапилося з Максимом. «Ми отримували лише відповіді про те, що 17 липня син потрапив у полон, що у списках загиблих в Оленівці його немає, але де він перебував ніхто не міг відповісти», — розповідає Віра.
У серпні чоловік Віри опинився у лікарні, лікарі тричі рятували йому життя. Під тиском обставин — невідомо, де і як син, чоловік у дуже складному стані, чуже місто, кімната у гуртожитку, з близьких людей — невістка Оля з тягарем власних переживань — Віра була на межі. «Були такі моменти, що просто не хотілося жити, і я думала: було б добре просто не прокинутись. Або дивилася на дев’ятиповерхову довгобудову напроти вікна у гуртожитку і теж приходили думки: один крок — і все скінчиться. Іноді не було сили навіть дихати. Здавалося, що видихну — і від мене лишиться лише пляма на підлозі. Але потім зішкрібала останні сили і рухалась далі».
Дивлячись на зморену жінку, яка фактично не покидає реанімацію, медпрацівники запитували: як ви це можете витримати? А я відповідала: «Як я можу не витримати? — згадує Віра. — Я знала, що я ще потрібна своєму сину, а тому маю бути сильною. Навіть, коли лікарка сказала, що два захворювання чоловіка несумісні з життям, я все одно стверджувала: у нас все буде добре. І це було не просто самонавіювання, а якесь внутрішнє знання».
23 листопада Віра, як завжди, була в лікарні біля чоловіка. Їй зателефонувала невістка Оля: Максим є у списках полонених на обмін. Наступного дня зателефонував і сам син: «Мамо, я живий. Мене обміняли».
«Одна знайома сказала мені: перші три дні у звільненого і в родичів може бути істерика, дезадаптація. Це нормально, — пригадує Віра. — Знаючи це, ми не дивувалися своїм емоціям».
Після звільнення з полону син Віри тривалий час проходив лікування у шпиталі. За словами матері, він уже підкріпився фізично, але мусить продовжувати психологічну реабілітацію.
«Господь не дає непосильної ноші. Ми пройшли це випробування. Я кажу всім: всупереч усім обставинам, потрібно вірити, продовжувати жити і діяти. Віра — це те, що залишається у глухій безвиході і показує шлях», — підсумовує жінка.