Авторка: Юлія Білик
«Багато хто знає, як докорінно змінилося моє життя. Але, воно все ж продовжується. Попри щоденні важкі моменти, я усвідомлюю, наскільки велика відповідальність лежить на мені. Я маю любити наших дітей за двох», — такими словами 27 жовтня 2022 року розпочала свій Facebook-допис Ольга Ковальова. На той час минало пів року, як 29-річна жінка стала вдовою. Люблячий чоловік Олі, Євген Ковальов, загинув 20 квітня, захищаючи Батьківщину на Донеччині.
У проєкті «Всупереч» від ГО "Фундація "Зростай" ми розповідаємо історії жінок, які не зламалися під тиском горя війни, всупереч всьому вистояли, продовжують жити та допомагати іншим. У деяких історіях імена героїв змінені для уникнення будь-якої шкоди.
Наша розмова з Ольгою відбулася 8 лютого 2023 року за допомогою відеозв’язку. До жінки повсякчас підходила молодша 5-річна донька, яка трохи нудилась, поки мама розмовляла, а старша, 9-річна, сестричка готувала домашні завдання. Від початку квітня 2022 року вони живуть на туристичному острові в Нідерландах: дівчатка навчаються, Оля працює.
Про потенційний виїзд дружини й дітей за кордон Євген Ковальов говорив ще у січні 2022 року. Тоді 33-річний чоловік повернувся з Чехії, де працював електрозварювальником, щоб провести вдома, у містечку на Луганщині поблизу російського кордону, новорічні свята. Тоді домовилися про те, що, коли почнеться повномасштабна війна (а в цьому ані Євген, ані Ольга не мали сумніву), дівчата приїдуть у Чехію і всі будуть разом.
На початку січня Євген повернувся у Чехію, залишивши дружину та дітей в Україні. То була їхня остання зустріч.
«Женя підписав доручення на вивезення дітей за кордон. Ми також закупили трохи провіанту: борошно, цукор, крупи», — розповідає Оля. Жінка також пригадує, що ще 23 лютого колеги на її роботі намагалися святкувати і за старою традицією вітати всіх чоловіків. «Я розповіла чоловіку про це, і він обурювався: тут із дня на день наступ почнеться, а вони день совєцької армії святкують…».
“Звільняюся і їду в Україну
24 лютого вранці дзвінок Євгена розбудив Ольгу: почалося. Тоді ж чоловік повідомив:
— Я звільняюся і їду в Україну.
— А ми?
— Побачимо.
Того ж дня Євген розрахувався на роботі, а вже наступного — вирушив в Україну.
«Пізніше люди скажуть, що це я винна, що мій чоловік так зробив, або що він повернувся для того, щоб нас вивезти, або що ніби я переконала його йти воювати, що він приїхав — і тоді його призвали на службу. Але насправді все було не так», — ділиться Ольга.
“Я обрала підтримувати
Жінка не була готова до такого рішення чоловіка, однак пригадує, що підґрунтя для ухваленого 24-го лютого рішення було готове давно. Євген повторював: хто, якщо не ми; коли почнеться велика війна, навіть я, без жодного військового досвіду, не сидітиму.
«У житті є речі, які можна обговорювати, а є такі речі, які або так, або ні. Коли Женя повідомив про своє рішення добровільно йти у військо, я розуміла, що маю два шляхи: підтримувати, наскільки це можливо, або кричати, кидати слухавку, істерити. Я обрала підтримувати».
Приїхавши з Чехії, Євген зупинився у друзів у Львові. Одразу пішов у військомат, сказали, що зараз люди не потрібні. Щоб не сидіти без діла, чоловік із приятелями почав зварювати протитанкові їжаки. Але не минуло й тижня, як Євген сказав дружині, що зварювати міг і в Чехії та не для того повернувся.
Друзі друзів вирішили повертатися зі Львова у Київ, Євген — їхати з ними, тому оскільки чув, що в Києві військомати беруть всіх. Дорога була непроста: в авто їхало четверо осіб, серед них — одна жінка, і всі мали місце реєстрації в Луганській області.
«На кожному блокпості їх, прямо кажучи, клали обличчями в асфальт. Тоді їхнє пересування дуже підозріло виглядало», — зауважує Ольга.
“У нас не ТРО, а ЗСУ
Доїхали до Вінниці і зупинилися — у родичів попутників там виявилася вільна квартира. 3 березня Євген із двома іншими чоловіками пішли у Вінницький військомат. Їм одразу запропонували підписати контракти, сказали: у нас не ТРО, а ЗСУ, хочеш — підписуй і вперед.
«У Жені не було ні військового квитка, ні особової справи, але його взяли і він підписав контракт. Два інші хлопці, які пішли з ним, в останній момент відмовилися, — розповідає Оля. — Знаєте, я можу їх зрозуміти. Одне — бути готовим і говорити про це, інше — тут і зараз приймати безповоротне рішення».
Військову присягу Євген прийняв у Черкаському військоматі. Потім були навчання на різних полігонах на заході та в центрі країни.
“По людях відкрили стрільбу
Тим часом Ольга з дітьми залишалися вдома на Луганщині. Впродовж перших тижнів після вторгнення їхнє містечко було ще під українським прапором. Потім евакуювалася місцева влада, прийшли окупанти.
«Окупанти казали: де ваша влада? У вас тут безвладдя, безкарність. Ми для для того й прийшли, щоб забезпечувати вам порядок. В перший день окупації, 5 березня, люди вийшли на мітинг. На другий день по людях відкрили стрільбу. Були поранені двоє людей. Таким чином окупанти дали зрозуміти, що ігри закінчились», — каже Ольга.
Жінка пригадує, що в наступні дні відбувався повний хаос: десь висіли російські прапори, десь — прапори так званої ЛНР. «Це було навіть смішно: стільки років готувалися до окупації і така неорганізованість. Могли б собі хоч прапорів однакових понашивати».
“Ми розминулися
20 березня Євген у складі свого підрозділу виїхав на Донеччину — патрулювати різні позиції. 26 березня Оля з дітьми виїхали зі свого окупованого містечка. «По дорозі ми розминулися. Євген їхав через південну частину Донецької області, ми — в інший бік, через південно-східну». Ольга з дівчатками спочатку прибули в Дніпро, потім — у Львів, де на кілька днів зупинилися у тих же друзів, в яких нещодавно був Євген, далі — до Польщі, там вирішувала, де остаточно зупинитися.
«По телефону ми радилися з чоловіком. Я казала, що нам можна поїхати в Чехію, туди, де Женя працював. Але він казав: навіщо в Чехію? Їдьте якомога далі: в Швецію, Норвегію, Ірландію», — пригадує Ольга. Врешті вона обрала Нідерланди. 1 квітня вони були вже у розподільчому центрі в Роттердамі.
“Як справи? Як на війні..
На початку квітня, Євген вперше повідомив дружині, що планується рух на нуль. Це сталося 9 квітня. Наступні десять днів подружжя тримало зв’язок телефоном, оскільки Євген вже не міг вмикати інтернет. Це були максимально короткі розмови. Як справи? Як на війні. Оля знала, що її чоловік — у самому пеклі, запитувала, чи скоро прийде заміна, щоб Євген із побратимами могли перепочити. Новин не було.
20 квітня Євген зателефонував о 13:09 за київським часом. Війна, без змін. Дощ пішов, всюди — вода і глина. Закінчувалися хвилини для розмов у роумінгу, і вони домовилися, що ще трохи поговорять пізніше, ввечері. Але ні того вечора, ані наступного, ані через декілька днів Євген не подзвонив і не відповідав на дзвінки.
“Подзвонили з невідомого номера
«Я знала, що це — війна. Трапитися може будь-що: відсутній зв’язок, телефон зламався, поранення, полон. Подзвонила однокласниці чоловіка, з якою він також тримав зв’язок і яка допомагала йому придбати речі на фронт. Подруга сказала, що також давно не розмовляли», — ділиться Ольга.
25 квітня жінці подзвонили з невідомого номера.
— Мене звуть Сашко. Я з вашим чоловіком служив…
Хлопець не одразу зрозумів, що Ольга ще не знає про своє горе. А вона не хотіла його знати. Ні, ніхто не дзвонив і нічого не повідомляв.
— Готуйтеся до найгіршого…
— Ви впевнені, що зателефонували на правильний номер? Розкажіть, про кого ви говорите, хто мій чоловік.
На жаль, Сашко знав усі подробиці: про Євгена, дружину і дітей. На цьому болючому моменті Оля вже не намагається стримувати сліз.
«Я запитала: як це все сталося. О 15 годині, через 3 години після того, як ми розмовляли, був мінометний обстріл. Міна розірвалася біля мого Жені, потрапила в бік і в руку. Я ще запитала, чи сильно він мучився. Ні, він одразу втратив свідомість і більше не приходив до тями. Хлопці наклали джгут на руку, передали інформацію. О 18 годині вже пульсу не відчували».
За словами Сашка, під час того обстрілу у них було п’ятеро поранених і двоє загиблих. Ольга розуміла, що принаймні 21 квітня вранці про загиблих знали.
«Женя розповідав мені, що подружився з двома хлопцями, значно молодшими за себе. Одним із них і був Сашко. Женя казав, як йому молодих побратимів жаль: молоді, неодружені, не мають дітей. Вони домовилися між собою, що якщо з кимось щось трапиться, то вони подзвонять рідним. І от якби Сашко не подзвонив, не знаю, скільки б іще ніхто не повідомляв, по яких фейсбук-групах я б шукала свого чоловіка».
Ольга залишила дітей у куми в Роттердамі та виїхала в Україну, щоб поховати чоловіка. Його тіло евакуювали в місто Дніпро, і, якби впродовж 10 днів не звернулися рідні, воно було б поховане в загальній могилі невідомих солдатів.
Жінка звернулася по допомогу друзів. Завдяки тому, що в однієї з подруг брат військовослужбовець, вони зробили все, як належить. Поховали Євгена Ковальова у місті Звягель (раніше — Новоград-Волинський) на Житомирщині, бо саме там служить брат подруги.
«На похороні мені дали пакетик. Там був телефон, паспорт і обручка», — плаче Ольга.
“Тепер я — опора
Оля каже, що дала собі рік на те, щоб бути розбитою, бо зрозуміла, що поки не пройдуть по колу всі їхні спільні дати — день одруження, дні народження свої і дітей, новий рік — вона не зможе прийняти цілком, що сама, Жені немає.
«10 років разом — це були найкращі роки мого життя. Таких відчуттів у мене більше немає і не буде. Це було відчуття сім’ї: спокійний, захищений простір, де є ми, а десь там — ще є все інше, де ти можеш сказати все, що думаєш, де все чесно, щиро, де підтримають. Щастя — зустріти свою людину, з якою почуваєшся на 100 відсотків розслаблено і вільно. Ми завжди розмовляли, радилися, розуміли одне одного з першого слова: дзвонить, вітається — і я вже розумію, що він скаже далі. А тепер я — опора, я — захист», — каже Оля.
Жінка пригадує, що боялася їхати з дітьми за кордон, була не впевнена, чи впорається, чи зуміє знайти місце в чужій країні.
«Ти себе недооцінюєш, боїшся себе. Але я тебе знаю. Ти сильна, ти все зможеш, — Ольга пригадує слова свого чоловіка. — Якщо Женя так казав, значить так і є. Я змогла».
«Діти мають розуміти, що в них є людина, до якої вони можуть прийти з будь-чим, має бути відчуття дому, не будівлі якоїсь, а людини, з якою затишно. Я маю бути здоровою і сильною для них. Це мене надихає і тримає в житті», — завершує Оля свою історію.