Авторка: Юлія Білик
Постійно вчитися, прагнути, переборювати страх, ризикувати і врешті досягати результату — це життєва формула луганчанки Людмили. Через російське вторгнення у 2014 році жінка втратила домівку, майно та бізнес. Усе це було важко, але можливо відновити. Тоді як втрата рідного брата, який загинув захищаючи Україну у 2022 році, стала для Людмили непоправним горем, що не можна ані забути, ані пробачити.
У проєкті «Всупереч» від ГО «Фундація “Зростай”» ми розповідаємо історії жінок, які не зламалися під тиском горя війни, всупереч всьому вистояли, продовжують жити та допомагати іншим. в цій історії імена героїв змінені для уникнення будь-якої шкоди.
Ім’я героїні та інших учасників історії можуть бути змінені з міркувань безпеки.
Запах приходу рускава міра
Людмила — луганчанка у третьому поколінні: у Луганську народилися її дід та батько. А от мати жінки за походженням росіянка. До 2014 року ніхто в родині не задумувався: а хто ми, які наші погляди, чим ми відрізняємося від близьких та далеких сусідів — працювали і влаштовували свої життя, як вміли.
У січні-лютому 2014 року все змінилося. «Почалося нагнітання ситуації. Пам’ятаю, у лютому 2014 року у центрі Луганська до мене підійшов чоловік із колорадською стрічкою і давай застерігати: дивіться, скоро буде 23 лютого, Україна буде влаштовувати провокації», — розповідає Людмила. Жінка не могла зрозуміти, чому хтось вірить і передає іншим нісенітницю: як держава Україна на своїй території може бути зацікавлена у хаосі.
Перші постріли почули навесні, особливо страшно стало влітку. «2 червня почали обстрілювати Луганськ. Того ж дня ми й поїхали з дому. Над нашим будинком гуділи літаки, чоловік довго не міг забрати авто. Десь по обіді трохи вщухло і ми побігли, — пригадує жінка.
— Ми були одні з небагатьох, які передчували, що все серйозно і надовго. Їхали на початку літа, а брали з собою зимові речі. Вимкнули всі електроприлади та вимили холодильник. Багато хто цього не зробив, через це після того, як перервалося електропостачання, у місті стояв страшенний сморід — запах приходу рускава міра».
«Ми же братья»
Людмила з чоловіком вирішили їхати до родичів у Санкт-Петербург, оскільки в Україні не мали і не знали, куди вирушити. «Там ми побачили, як живуть росіяни: у кожній кімнаті працює телевізор і скрізь — суцільні новини про Україну. Вийшли побачити місто, а там у парку виставка про те, “як українські фашисти зробили теракт в Одесі” (трагедія 2 травня 2014 року — авт.). Я дивилася на всіх цих людей і бачила, що вони справді думали, що все це зробили українці», — ділиться Людмила.
Один із російських родичів жінки, який працював у «Газпромі» (найбільший у Росії виробник та експортер розрідженого газу — авт.), якось у розмові згадав: цю війну розпочав Путін. «Такі слова нас приголомшили, бо ми самі ще не цілком розуміли, що сталося, а тут так чітко і впевнено сказано про причини того, що ми усвідомимо лише згодом», — каже наша співрозмовниця.
Людмила також пригадує свої враження від людей у Росії, зазомбованих телеекранами. «У новинах показували жахливі кадри війни, а вони дивилися це, як кіно. Жодних запитань не задавали. У мене було враження, що вони були не здатні не лише розуміти, а й взагалі щось відчувати».
Повернення в Україну
Сім’я Людмили перебувала у Росії рівно місяць — з 17 червня по 17 липня 2014 року. На той час багато друзів Людмили та її чоловіка виїжджали до Києва та ділилися, як влаштувалися у столиці. Тож вони також вирішили спробувати. «Ми просто сіли і поїхали геть. Відтоді з нашими родичами ми більше не спілкувалися», — каже Людмила і пригадує, що саме в той день, коли вони поверталися в Україну, росіяни збили малайзійський боїнг МН17.
У Києві сім’я довго шукала житло. Лише у вересні Людмила повернулася до роботи — вона косметологиня.
Хоча у столиці все нібито складалося, у травні 2015 року Людмила з чоловіком вирішили хоча б на певний час повернутися на батьківщину, на Луганщину. Спочатку вирушили у село до батьків, а пізніше, восени 2015 року, нестримно захотіли потрапити у власну квартиру у Луганську.
Людмила розповідає: «Була ілюзія, що ти приїдеш до свого міста, побачиш тих самих людей, все, що ти любив. І, якби ми тоді не поїхали, то це питання — “а як там вдома” — мучило б нас до цього часу. Пішла на ринок, стою у черзі, підходить російський військовий, у нього дзвонить мобільний, а рингтон — гімн Росії. Товари на тому ж ринку дивно виглядали — обмежено і сіро. Сусідка, яку я знала багато років, підійшла і розповідала, що її чоловік воює і вже вбивав українських нацистів. Пазл склався. Прийшло усвідомлення, що Луганська вже немає, є якесь ЛНР. Люди — інші, це — не твоє життя. Треба навчитися відпускати».
Друга спроба у Києві
На той момент доньці Людмили було 6 років, але батьки не наважилися записати її до школи у Луганську, розуміючи, як і чого там навчають. Дівчинка пішла до школи через рік, у сім із половиною років, коли сім’я знову поїхала до Києва. «8 вересня 2016 року ми повернулися у Київ, зупинилися у готелі, всі наші речі тоді ще були на пошті. А 9 вересня я дізналася, що вагітна», — усміхається Людмила.
З того часу сім’я остаточно оселилася у Києві, Людмила разом із чоловіком почали активно працювати у косметології, яка стала сімейною справою. У 2017 році, році, коли народився їхній син, вони створили перший на той час в Україні сервіс із домашнього догляду. А вже через рік відкрили косметологічну студію у серці столиці.
Людмила вступила на навчання у міжнародну школу в Бельгії та отримала диплом, визнаний у понад 50 країнах світу, перемагала на багатьох конкурсах, отримала визнання серед колег в Україні та світі. Чоловік займався просуванням бренду, самотужки вивчив італійську мову та дав назву їхньому сервісу, що з італійської перекладається, як «природність».
Брат
У той час, як Людмила зуміла почати життя з нуля у Києві, її брат із дружиною та двома дітьми переїхали з Луганська до Сєвєродонецька. Спочатку орендували житло, а пізніше, створивши власну справу, придбали квартиру й авто.
Людмила була близька з братом, хоча жили далеко одне від одного, часто зідзвонювалися. Перший, кому Людмила подзвонила, дізнавшись про повномасштабне вторгнення російських військ, був саме Вадим.
«Ми розмовляли напередодні, і брат не вірив, казав: ні, він не наважиться, не піде (Путін — авт). Був гірко вражений, коли вранці 24 лютого я повідомила, що все ж таки пішов», — пригадує Людмила.
Обидві сім’ї — Людмили та братова — залишили домівки і вирушили на Захід України. Людмила зупинилася в Івано-Франківську, брат — у Львові. Там Вадим зареєструвався у військкоматі, через два дні мав обрати: служба у ТРО чи військова підготовка у Яворові. Обрав друге. 13 березня 2022 року Росія завдала ракетного удару по Яворівському військовому полігону. Через те, що там більше не могли залишатися військові, Вадима перевели у Дніпропетровську область. Звідти — на Донеччину.
7 травня Вадим повідомив дружині й сестрі, що декілька днів не виходитиме на зв’язок — йде на завдання, так треба. 8 травня 38-річний брат Людмили загинув у населеному пункті Павлівка, що під Вугледаром. У нього залишилися дружина та діти 8 і 10 років.
Залишається пам’ять
«Ми досі не знаємо, за яких обставин загинув Вадим. Хтось казав, що це була так звана зачистка, хтось — що це був штурм. Загинув від поранення з міномету. Побратими дуже гарно відгукувалися про мого брата», — каже Людмила.
Вадим похований на Марсовому полі — великому військовому кладовищі у Львові.
«У мене досі є відчуття, що якщо я виживу, я зможу щось розповісти, донести пам’ять. Зараз я не називаю справжнє ім’я та прізвище свого брата, бо є багато ризиків, але дуже хочу в майбутньому називати, розповідати про нього, адже він — герой», — наголошує наша співрозмовниця.
На цей час батьки Людмили живуть закрито, не розкриваючи перед сусідами правди — їхній син загинув за Україну. Їхнє горе тихе і мовчазне, а від того більш болюче.
«По телевізору показували так званих бабок Путіна. Серед них я впізнала двох наших сусідок, — розповідає Людмила. — Вважаю, що їх потрібно гнати з цієї землі, вони мають жити там, де хочуть — в Росії. Вони мають знати, як це — втрачати свій дім».
У Сєвєродонецьку у сусідню від братової квартири влучила ракета. Батько та сестра Людмили на прохання дружини Вадима їздили, щоб спробувати забрати з квартири найдорожче — фотоапарат, де було багато сімейних фото, на яких Вадим був живий і усміхнений. Квартира розмародерена, нічого не лишилось.
«Я знаю, що люди освічені, які вміють заробляти, патріоти України, виїхали з Луганщини. Війна відсіяла тих, хто змінює і змінюється, від тих, хто нічого не робить і сподівається на манну небесну. Вони (люди, які залишилися у так званих Л/ДНР — авт.) вірили, що прийде Росія — гроші потечуть рікою. Але насправді в їхніх життях нічого не змінилося від того, що вони ходили на референдуми, вони живуть у якихось бараках, вони не бачать світу», — підкреслює Людмила.
«Ідеально, щоб від держави Росія не залишилося нічого. Це має бути поразка на всіх фронтах. Інакше мине ще якихось 30 років і вони знову підуть на нас війною. Якщо ЗСУ зупиниться, то ця війна не зупиниться на нашій території».